ФІШМАН Лазар Михайлович (05.07.1924 р. – 13.01.1986 р.)
Народився в м.
Чернігові. Закінчив
Одеське культпросвітучилище
і Одеський державний
університет ім. І.І. Мечнікова, історичний факультет з відзнакою. 35
років пропрацював у Новоборисівської ЗОШ
помер за робочим столом на 62
- му році життя.
Фишман, Лазарь
Все, что любил [Текст] : Стихи и поэма / Л.Фішман
.- Одесса : «Фаворит»,
«Платный дом», 2008. - 120 с.
Ця збірка віршів – данина
світлої пам'яті Лазарю Михайловичу Фішману – неординарної, мужньої особистості,
еталону життєлюбства і подвижничества, педагога від Бога і проникливому поетові,
по-своєму який талановито змалював мир, дружбу, любов, природу, рідну землю,
прославив добрі починання і засудив брехню і зло. Вражаюча спостережливість і
розкрита відвертість поета спонукають читача подивитися на навколишній світ
його очима, визначати цінності з його позицій і розділяти його нерозумне,
вистраждане в боротьбі з жорстким недугою бажання: «... щоб стала голубою мрією Галактики
Земля!».
Біографічні дані
у публікації обласної газети «Одеські вісті» за темою «Долі людські - хрест кожному на шляху призначено свій. .
.»
«Ніщо так не
сприяє створенню майбутнього, як сміливі мрії. Сьогодні утопія, завтра – плоть
і кров». Ці слова Віктора Гюго мимоволі спливли в пам’яті, коли я вислухав
плутану розповідь сивоволосого, навченого життєвим досвідом Леоніда
Костянтиновича Малиновського про свого далекого родича Лазаря Михайловича
Фішмана. «Це була справжня людина, з великої літери. Великомученик і патріот.
Трудоголік. На таких нам, живим, молитися треба», – стримуючи сльози, говорив
Леонід Костянтинович. – Ви тепло пишете про ветеранів. Напишіть і
про нього. Нехай почитають люди і зміцняться душею і вірою в себе. Сьогодні
багатьом це необхідно». Сказавши так, він передав мені дві старі, з минулого
століття, учнівські папки з віршами, есе, листами Лазаря Михайловича. І в міру
того, як я кілька вечорів вивчав його літературну спадщину, в мені міцніло
переконання в актуальності прохання Леоніда Костянтиновича. Про таких як, Лазар
Фішман, повинні знати не лише рідні йому люди...
…Лихо наскочило
несподівано. Коли Лазарю виповнилося 3 роки, а це було у 1927 р., він захворів
на грип. А незабаром почалися моторошні ускладнення. До семи років підступна
хвороба перетворила його з нормальної дитини на нерухому, скорчену в тугу
грудку каліку. Коли він носом утикався в коліна, то не було сил, здатних його
розігнути.
Зміна клімату (із
Чернігова Фішмани перебралися до Одеси) мало допомогла. Коли мати виносила
Лазаря «погуляти» і саджала на стільці біля парадної, вмить збиралася юрба, щоб
подивитися на каліку. І це для хлоп’яти було дуже нестерпним катуванням.
Одного разу
медсестра, яка жила поверхом вище, привела до Фішманів відомого професора.
Оглянувши хворого, він запропонував батькам здати його в «Будинок дітей-калік»,
у якому перебували важкохворі діти. Поступово медики почали «випрямляти» нових
пацієнтів. Після вісімнадцяти операцій він почав освоювати милиці, але при
цьому суглоби ніг були нерухомі. Він, переборюючи моторошний біль, ставав
вертикально і, одночасно виставляючи вперед обидві милиці, підтягував до них
тулуб. Так хлопчик вчився переборювати крок за кроком, метр за метром... І
мріяв, що зможе здолати наслідки недуги і жити нормальним життям.
Коли у 1941 році
фашистські війська з боями підходили до Одесі, «Будинок дітей-калік» почали
готувати до евакуації у далекий Казахстан. При цьому дуже «важких» хворих
вирішили не брати із собою. Звісно, Лазаря зарахували до них. Але підлітки, які
дуже любили його, поставили ультиматум: без Лазаря ми нікуди не поїдемо. І його
евакуювали. А як стало потім відомо, немічних діточок, що залишилися, фашисти
заморозили в холодильниках.
По дорозі до
Казахстану декілька дітей померли у товарних вагонах, а Лазар вижив і після
війни повернувся додому. Тут довідався, що брат його, Ілля, пропав безвісти в
боях за Одесу, а батько опинився в полоні. Пізніше його заарештували, і після
10 років таборів він прожив недовго.
Мати і сестра, з
якими Лазар оселився в одній кімнаті, нічим допомогти не могли, і він
сподівався лише на себе, на свою волю, пам’ятаючи про те, що людина повинна
любити себе і Бога. Якщо вона так чинить, то її будуть підтримувати невідомі
добрі сили на всіх життєвих дорогах. Лазар вступив до культпросвітучилища.
Опановував професію бібліотекаря. І успішно. Але мало хто знав, що хлопець,
якого долають недуги, жив на стипендію, її вистачало лише на соняшникове
насіння. Так і харчувався. У свої 23 роки він важив близько 30 кілограмів. А
носив єдиний парусиновий костюм і парусинові туфлі. І в спеку, і в холод.
Багато чого не вистачало Лазареві в тому житті, але він був багатий на
друзів... І через багато років, в одному з віршів напише:
Если бы мне,
беспомощному,
предложили
из множества людей,
без которых
не обойтись,
остаться
только с одним,
только с
одним человеком,
я выбрал бы
д-р-у-г-а…
І сьогодні,
напевно, ще живі одесити, які пам’ятають хлопця, який долав на милицях
неблизький шлях від оселі до культпросвітучилища (у трамвай він не міг зайти).
Закінчив цей навчальний заклад Лазар з відзнакою і вступив до Одеського
державного університету на історичний факультет.
На той час серед
студентів було багато фронтовиків – хто без руки, хто без ноги. А друг Лазаря
Косой Фіма осліп після поранення. Їм усім було важко, але всі вони співчували
Фішману, адже він не міг підніматися сходами. Друзі брали його під руки і
виносили сходами на верхні поверхи. В аудиторії Лазаря вкладали на сидіння
задньої парти, і він, лежачи, слухав і конспектував лекції.
Університет він
закінчив, як і культпросвітучилище, з відзнакою. Лазарю запропонували стати
аспірантом, щоб потім працювати над кандидатською дисертацією. Але Фішман,
маючи багато мрій, реально оцінював ситуацію – адже треба було їздити в архіви,
брати участь в експедиціях... З його-то здоров’ям? Попросився у сільську школу.
І його направили в Новоборисівську сільську школу Великомихайлівського району,
де він пропрацював, як кажуть, від дзвінка до дзвінка 35 років. Поступово новий
вчитель, який пересувався на милицях у легкому костюмчику (у пальто або куртці
ходити йому було незручно), зажив авторитету й поваги і серед колег-педагогів,
і учнів. Тут до нього прийшла всенадихаюча любов, і він створив сім’ю, став
батьком. Його донька Оксана, нині вона живе в Ізраїлі, пише Леоніду
Костянтиновичу Малиновському, що після весілля її мама, Софія Онуфріївна, стала
Лазарю і руками, і ногами...
Нове лихо прийшло
у 1970 році – Лазар Михайлович оглух. Лікування не дало результату. Слуховий
апарат не допомагав. Але він продовжував викладати. Як? За методикою вчителя
математики з Донецька Шаталова, яка схвилювала тоді весь Радянський Союз. Так
Фішман став єдиним у СРСР істориком, який застосував цю систему. Нововведення в
Новоборисівській школі не всім припало до смаку. Почалися перевірки, комісії
керівників різного рівня. Але всі перевіряльники, побувавши на уроках глухого
вчителя історії, давали «добро» на продовження викладання предмета новим
методом. І Фішман із задоволенням повідомляв Шаталову (вони листувалися) про
те, що запал недоброзичливців охолов.
Отже, долаючи злигодні,
цей чоловік постійно перебував у творчому пошуку, йшов до людей зі своїми
одкровеннями, а люди тяглися до нього. Не випадково саме Лазаря Михайловича
вважали одним із кращих лекторів, а комуністи школи обрали його секретарем
первинної парторганізації. Всі знали, що він кришталево чесний і чистий і перед
собою, і перед колегами, і перед партією. Це не хто інший, як Фішман був
надійною опорою дирекції школи в боротьбі за те, щоб влада виділила кошти на її
ремонт. Після того, як обіцяна головою Держплану УРСР, депутатом Верховної Ради
УРСР. В.А. Масолом допомога (було відкрито фінансування і розроблено новий
проект) звелася нанівець узурпаторськими діями облплану і райплану, саме Лазар
Мойсейович звернувся з особистим листом в органи вищої і партійної, і
радянської влади на захист інтересів рідної школи. Він писав київським
високопоставленим чинам: «У цій маленькій сільській школі пройшло все моє
свідоме життя. Прибув сюди за призначенням після закінчення Одеського
держуніверситету – і от вже досяг пенсійного віку, важко хворію, хоч трудитися
продовжую, тому що не бачу сенсу буття поза зв’язком зі школою, дітьми,
колегами... А пишу Вам про наболіле не тому, що школа «своя», «рідна», якій
віддано всі сили, а тому що б-а-й-д-у-ж-і-с-т-ь до її злигоднів, на мій погляд,
давно перевершила припустиму межу, якщо взагалі можна так висловитися про
байдужість до школи, де растимо свою зміну».
Автор докладно
розповідає про бідування школи, історія якої починалася в будинку колишнього
орендаря місцевих земель поміщика Борисова. А закінчує свій лист педагог
висновком-докором на адресу можновладців: «Велик и невосполним моральный урон
от подобного отношения к насущной нужде сельской школы.., которая подобна
сумрачной трущобе, где здоровье и желание детей учиться подтачиваются одинаково
интенсивно подобно трущобе, готовой в любой момент рухнуть». І запитує: «Кто
ответит за равнодушие к судьбе сотен детей, которые, к слову, не хуже тех, что
учатся в сравнительно идеальных условиях. Ведь и наши питомцы достойно пополняют
ряды тружеников, среди них много инженеров, врачей, учителей, офицеров, научных
работников…» Сподіваюся, хтось із вихованців Новоборисівської школи, колишніх
педагогів прочитають ці рядки і з вдячністю згадають свого, без перебільшення,
вчителя від Бога. Він писав високопоставленим чиновникам, ризикуючи випробувати
на собі незадоволення тих, хто нижче рангом, і могли впливати по партійній
лінії: «Совершенно очевидно, что местные власти не способны оперативно решить
нашу проблему. Об этом свидетельствуют десятки лет бахвальства, пустых посул и
заверений, которые обрываются, как только доходит до дела. Уверенность в Вашем
действенном вмешательстве и заставила меня взяться за перо. Почему именно меня?
Не знаю. Скорей всего потому, что другие не берутся…»
У цих словах весь
він – Лазар Фішман, який прийняв як керівництво до дії всім зрозумілі, але не
всіма здійсненні слова: якщо не я, то хто ж? Страждаючи, він віддавав людям
все, що міг, нічого не вимагаючи замість. Донька Лазаря Михайловича пише: «З
дитинства я пам’ятаю, що в нашому будинку по вулиці Чкалова, 3, завжди була
велика кількість людей. Вони про щось розмовляли, сперечалися, грали в шахи,
обідали... Тато притягував усіх, як магніт... А взагалі ж, дядько Льоня, я не
думаю, що в нинішній Україні незвичайна історія життя мого тата кого-небудь
зацікавить... Інші нині ідеали...»
Так, Оксана в
чомусь, можливо, і права. Але, безперечно те, що жодні політичні і економічні
катаклізми не здатні затьмарити пам’ять про тих людей, які творили добро для
інших, були подвижниками. До них справедливо належить і її батько. Він не
забутий рідними і земляками. Тому підтвердження і прихід до редакції Леоніда
Костянтиновича Малиновського. Я відгукнувся на його прохання: вивчити архів
батька Оксани. Вже переконався: у ньому є гарні, трепетні вірші, які йдуть із
душі і серця людини, яка прожила важке, та водночас по-своєму щасливе життя. І
якщо книжка цих віршів побачить світ, то вона стане світлою, чесною і щирою
пам’яттю про нього, який відійшов у світ інший за робочим столом січневого
холодного дня у 1986 році. Про нього, переконаному в тому, що «Природа целому и
части без разбора дарует совершенство. И пора бы усвоить истину: кто в мелочах
бессилен, величием способен только бредить».
16. 08. 2008 року.